Лесі Українці — 155: розповідаємо, ким вона була, і розвінчуємо найпоширеніші стереотипи у подкасті з літературознавицею

«Вона знала сім мов. Вона читала світову класику в оригіналі й вимагала від нас того самого. Леся не хотіла, щоб ми були «хуторянами». Вона хотіла, щоб українська думка звучала в Парижі, Відні, Римі. Її інтелект — це був виклик усій імперії. Вона була надто розумною, щоб бути пересічною».

Так згадував про Лесю Українку Агатангел Кримський. І цього дня минає 155 років від дня народження цієї видатної поетеси, чиє коріння походить із Гадяцького повіту — нашої преславної Полтавщини. Для нас це особлива гордість. Водночас ювілейна дата — це нагода знову поставити запитання: ким Леся була насправді? Тендітною мученицею, як її зображала російсько-радянська влада в шкільних підручниках, чи інтелектуалкою європейського масштабу, яка свідомо ламала межі дозволеного?

Разом із доценткою кафедри української літератури ПНПУ Вірою Мелешко ми спробували зняти з Лесі Українки шар міфів і показати її живою людиною. 

Михайло: «Пані Віро, то хто ж така Леся Українка? Це елітарна інтелектуалка, слабосила «хвора дівчина» чи головна архітекторка української модерної літератури?».

Віра: «Я думаю, що про неї можна говорити не лише як про архітекторку української модерної літератури, а й про архітекторку модерної України. Справді, вона хворіла — це відомо. Але водночас мала надзвичайно глибокі знання: у 19 років написала підручник з історії стародавнього світу для своїх молодших братів і сестер, користуючись різними джерелами.

Те, що вона стала будівничою модерної України, сьогодні вже беззаперечний факт. Коли більшість авторів просто писали, Леся теоретично обґрунтовувала написане. Маємо її ґрунтовну працю «Малоросійські письменники на Буковині», де вона говорить про новоромантизм (у нашому сучасному формулюванні — неоромантизм). Вона пояснила, що таке новоромантизм і чому саме цей напрям органічно увійшов в українську літературу, чому став для неї таким актуальним і прийнятним.

Говорячи про модерність, не можемо оминути й тему фемінізму. Для Лесі це було значно глибше. Вона не зводила фемінізм до формальної «жіночності». Коли працювала як громадська діячка, їй часто доручали другорядні справи: передати папери, занести книжки, домовитися про щось… Вона могла відмовитися, якщо це зводило її роль лише до «жіночої роботи». Вона мислила передусім як людина. Якщо хтось мав виконати певну справу, вона бралася за неї, і часто робила це найкраще.

Українська модерна література, як слушно зазначали Соломія Павличко та Тамара Гундорова у своїх монографіях, значною мірою постала на основі перекладацької діяльності. А Леся Українка перекладала надзвичайно багато — і не лише поезію чи художні тексти. Вона перекладала твори, що формували інтелектуальний горизонт української культури. Її перекладацький принцип можна передати так: за мову потрібно боротися більше, ніж за територію. У цьому її глибинна модерність і актуальність.

Важливо й те, що Леся Українка, будучи незаміжньою, вільно працювала й спілкувалася в чоловічому інтелектуальному середовищі — це для неї було нормою. Вона не лише писала, а й прагнула обґрунтувати написане. Про свої твори залишала авторські коментарі, пояснювала творчі задуми. Згадаймо «Лісову пісню». Вона довго вагалася, як визначити жанр твору, і зрештою назвала його драмою-феєрією, хоча вважала, що це не зовсім точне означення. Саме прагнення автора осмислити й означити жанр — це теж ознака модерності.

І, звісно, гендерна проблематика — розуміння стосунків між жінкою й чоловіком, бачення гендерно чутливого суспільства — була для неї надзвичайно важливою».

Михайло: «У Лесі Українки було дуже багато цікавих творів, і деякі з них відображали її характер».

Віра: «Я б сказала — не просто характер. Радше її стан і світогляд. Коли ми читаємо «Лісову пісню», то часто кажемо: «Мавка — це Леся Українка». Коли читаємо «Кассандру» — це, без перебільшення, Леся. Вона передбачала, але не пророкувала. Передбачала тому, що була надзвичайно розумною, інтелектуально випереджала свій час».

Михайло: «А якщо згадати навіть «Contra spem spero!» — у цьому творі відчувається певний меланхолійний стан».

Віра: «Так, але «Contra spem spero!» безпосередньо пов’язаний із її хворобою».

Михайло: «І саме через це часто формується образ Лесі Українки як вічної мучениці в українській літературі. Такий стереотип закарбувався в масовій свідомості. Хоча її життя було надзвичайно насиченим».

Віра: «Вона сама писала: який же це талант, якщо він залежить від хвороби? Тоді його просто немає. Це з листа до матері. Тобто вона не сприймала страждання як джерело творчості.

Так, вона тяжко хворіла. Якщо туберкульоз легень у ХІХ столітті ще сприймався як певною мірою «романтична» хвороба, то туберкульоз кісток — це страшний, постійний біль. Вона писала, що не «хворіє», а веде тридцятилітню війну з хворобою. А якщо є війна, значить, є нападник і є той, хто обороняється. Хвороба нападала — вона боролася.

Дивіться повне інтерв’ю про Лесю Українку на НП медіа

Вона не просто лікувалася — вона жила активно. Подорожувала надзвичайно багато, можливо, більше, ніж будь-хто з її сучасників. Так, через потребу теплого клімату, бо хворі кістки потребували тепла. Але ці подорожі ставали частиною її культурного й інтелектуального досвіду.

На війні потрібна зброя. Її зброєю було слово. «Слово моє — єдиная зброє», — писала вона. І в «Contra spem spero!» — «Без надії сподіваюсь» — це теж про силу слова. Попри страшенний біль, вона залишалася оптимісткою».

Михайло: «Я на гору круту крем’яную. Буду камінь важкий підіймать. І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать»…

Віра: «Так, це її внутрішнє, невід’ємна частина її особистості. І от дивіться, Іван Франко писав про неї як про «чи не єдиного мужчину на всю новочасну Україну» і водночас називав її «слабосилою, хворобливою дівчиною». Але в цій зовнішній крихкості була неймовірна сила духу».

Михайло: «Кажуть, що її боявся сам Франко. Я також читав, що він називав її єдиним мужчиною в сучасній Україні. Ось його слова: «Читаючи її твори, постійно запитую себе, звідки в цій тендітній жінці стільки металу? Ми всі поети-борці на її тлі здаємося іноді надто обережними; вона — єдиний мужчина на всю нашу сучасну Україну. Вона не плаче — вона січе словами, як мечем».

Віра: «Не думаю, що він її боявся. Радше — поважав і відчував силу її характеру. Франко наприкінці ХІХ століття писав про те, що хвороба чи нещастя іноді можуть викликати сплеск творчості. Пригадайте його слова: «Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні. Оті ридання голосні — Пісні».

Щось подібне бачимо й у Лесі Українки. Вона часто працювала вночі — саме тоді, коли біль посилювався. Але її письмо — це не сповідь страждання, а спроба його подолати. Не поділитися болем, а перемогти його.

Її часто зображають як вічну мученицю. У нашій культурі взагалі існує схильність жаліти тих, хто страждав. А той, хто боровся й перемагав, чомусь не викликає такого співчуття. Леся ж була радикалкою. І я повторю: Україна вижила й виживе тому, що в ній були радикали — ті, хто йшов наперекір, усвідомлюючи, що за це доведеться страждати.

Серед письменників таким радикалом була Леся Українка. Таким радикалом був Василь Стус. Це люди, які говорили відкрито, прямо й безстрашно. Можливо, десь усередині був страх — але вони його не демонстрували.

Леся розуміла: боротьба — це необхідність. І якщо перечитати її полеміку з Франком, то стане очевидно: це була не лише літературна дискусія. Йшлося про засоби боротьби бездержавної нації. Як має діяти нація без власної держави? Якими мають бути інструменти цієї боротьби? Про це писала Леся Українка. Ми часто зводимо їхню суперечку лише до літературного протистояння, але насправді це був і національний, і соціально-політичний конфлікт поглядів».

Михайло: «Тобто вона була своєрідною революціонеркою?».

Віра: «У первісному значенні слова — так. Революціонер — це той, хто йде попереду, хто проти усталеного порядку. Не в ідеологічному сенсі, а в сенсі внутрішньої опозиції до несправедливості».

Михайло: «Отже, це образ такої «залізної леді»? Ми звикли до лагідної поетеси, але ж вона була й гострою на язик».

Віра: «Вона була не просто гострою на язик — вона була іронічною, інтелектуально точною. Її іронія могла бути дуже дошкульною. Леся могла заперечити, довести інше бачення. Тобто приймала інтелектуальний виклик, але не приймала авторитет беззастережно. І це ще одна риса її характеру: самостійність мислення. Вона поважала авторитети, але залишалася незалежною».

Михайло: Давайте порушимо питання Лесі Українки та її матері — Олени Пчілки, яку сміливо можна назвати першим українським продюсером. Сучасною мовою її часто так і називають, адже вона дуже багато вклала у свою доньку. Чи можемо ми стверджувати, що якби не статки батьків і не родина Драгоманових–Косачів, то Леся Українка не стала б тією постаттю, якою ми її знаємо сьогодні?».

Віра: «Передусім варто сказати, що Олена Пчілка — це не лише «мати Лесі Українки». Вона була самодостатньою, сильною особистістю. Її справді можна назвати однією з перших українських феміністок. Але водночас вона була глибоко національно свідомою людиною.

Вона мала шестеро дітей — і жодного спочатку не віддала до офіційної школи. Усіх навчала вдома: математика, історія, іноземні мови… І лише згодом віддавала їх одразу до старших класів. На запитання «чому?» відповідала просто: бо в школі їх зрусифікують, вони перестануть бути українцями. Тобто дітей виховували в чітко окресленому національному середовищі.

Тепер щодо вашого запитання — чи стала б Леся Українка великою без цього родинного підґрунтя. Я думаю, що стала б. Навіть якби мати не надсилала її тексти Франкові, не опікувалася публікаціями, талант усе одно проріс би.

Чому? Через те, що дослідники називають «родинною амбітністю» Косачів–Драгоманових. У цій родині не можна було бути неосвіченим, байдужим до національної справи чи неінтелектуальним. Це була традиція — внутрішня вимога відповідати високій планці.

Ця амбітність тягнеться з поколінь. Згадайте гадяцьке коріння роду. І Михайло Драгоманов, і Олена Пчілка, і їхній батько Петро Якович Драгоманов — усі були людьми принциповими й амбітними. Вони відчували гідність роду, і Леся Українка зростала саме в такій атмосфері. Це було в ній із дитинства».

Михайло: «Ми вже поговорили про Олену Пчілку. Це ж одна з потужних письменниць свого часу. Але вона постійно перебуває в тіні своєї доньки. Її часто згадують просто як матір Лесі Українки. Чому так сталося? Чому Олена Пчілка залишається в тіні? Адже очевидно, що і зараз, і раніше про неї знали. Це несправедливість історії?».

Віра: «Я думаю, що це не зовсім несправедливість історії. А якщо й несправедливість, то певною мірою закономірна. Кого легше зробити ідолом і кумиром? Звісно, Лесю — ту, що страждала через хворобу.

Зверніть увагу: її мати була неугодною будь-якій владі. Пригадаємо 1903 рік — відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві. Тоді було заборонено виступати українською мовою — дозволялося лише тим, хто прибув із-за кордону, як-от Василь Стефаник з Австро-Угорщини. І що зробила Олена Пчілка? Вона виголосила свою промову українською від початку до кінця, попри те, що головуючий намагався її зупинити — і дзвонив у дзвіночок, і стукав кулаком по столу. Вона договорила.

Далі 1905 рік — часткове послаблення заборон на український друк. Делегація української інтелігенції поїхала до царя, серед них — Олена Пчілка. Коли з’явився цар, чоловіки розгубилися. Вона ж виступила й обґрунтувала вимоги: зменшити, а краще — зняти тиск на українське слово, особливо на друковане.

У 1920 році її заарештували в Гадячі вже більшовики — за те, що під час вечора пам’яті Тараса Шевченка вона прикрасила бюст поета жовто-блакитним прапором. Її, уже немолоду жінку, вели містом — про це залишилися спогади.

Тобто і Російська імперія, і радянська влада не сприймали її. Вона була занадто прямою, принциповою, незручною. Натомість Лесю Українку було легше зробити образом мучениці. Радянській владі зручніше було підкреслювати її страждання, ніж радикальність. Через це вона стала популярнішою, ніж Олена Пчілка.

Я не думаю, що це лише примха історії. Частково, можливо, й сама Олена Пчілка свідомо відходила на другий план, коли йшлося про підтримку доньки — надсилала її твори, сприяла публікаціям».

Михайло: «Тобто це був свідомий вибір?».

Віра: «Думаю, так. Хоча їхні стосунки були непростими. Є багато свідчень, навіть щодо хвороби Лесі. В листах Олена Пчілка писала, що чує, як у сусідній кімнаті донька мучиться від болю, і з відчаю зізнавалася: краще б їй не страждати так. Це не байдужість — це безсилля матері.

І величезні кошти родина витрачала передусім не на «розкрутку», а на лікування. Крим, Грузія, Італія, Єгипет — це були поїздки заради здоров’я. У Гадячі Леся бувала рідко, переважно влітку, коли було тепло.

Тому я не думаю, що це історія так розпорядилася. Це радше наслідок політики влади — і імперської, і радянської. Вони шукали образ, який легше зробити кумиром. Образ стражденної поетеси підходив більше, ніж образ жорсткої, принципової, політично активної жінки».

Михайло: «Дивіться, також дуже цікаве запитання. На які кошти жила Леся Українка? Вона заробляла на літературі?».

Віра: «Заробляла небагато. Лікування вимагало просто грандіозних коштів. Та сама операція в Берліні, коли їй видалили частину кістки, а потім реабілітація після неї — усе це потребувало великих грошей. Постає питання: звідки вони бралися?

Перша відповідь — спадщина. Баба Цяцька, Драгоманови залишили хороший спадок. Але є й другий момент, про який чомусь рідше згадують, — це Петро Косач. Батько, чиновник відповідного рангу. Він отримував добру, стабільну платню. Дуже опікувався дітьми, а також господарством. Тобто основою були статки батька як державного службовця Російської імперії та господарника.

Так, на літературі Леся мала певні, але незначні заробітки — гонорари. Вона їх отримувала і відчувала, що теж вносить свою частку, свою «лепту вдовину» до сімейного бюджету».

Михайло: «Поширена думка, що Леся не любила етностиль, а фото на 200-гривневій купюрі — одне з найгірших у її житті, бо цей образ їй нібито нав’язали. Де тут правда, а де міф щодо її ставлення до вишиванок і моди?».

Віра: «Говорити прямо, що вона не любила етностиль, — мабуть, неправильно. Вишивання було звичною традицією в родині Косачів. Дівчат змалку навчали цього ремесла. Відомо, що вже у п’ять років Леся отримала від бабусі Єлизавети Цяцької голку й нитки. Їх навчали вишивати класично, відтворювати орнаменти, характерні для різних українських регіонів.

Ми знаємо, що Олена Пчілка була авторкою й упорядницею альбому українських орнаментів, який залишається актуальним і сьогодні. Леся також вишивала. Приблизно у 14 років вона створила дві сорочки, які мати подарувала відомим людям — зокрема Науменкові. Є й факт, що під час перебування в Одесі її просили вишити рушник із портретом Тараса Шевченка — і вона виконала це замовлення.

Родина Косачів на свята — навіть не надто великі — свідомо вдягалася в українське вбрання. Це була позиція. Олена Пчілка мала яскраву вроду, довго зберігала молодість. Згадують кумедний випадок: коли одна з доньок привезла нареченого знайомитися, той так захопився Ольгою Петрівною Драгомановою-Косач, що на мить забув, до кого саме приїхав.

Якщо ж говорити про моду, то Леся Українка органічно поєднувала українські традиції з європейськими тенденціями. У світському середовищі вона однією з перших почала носити блузу зі спідницею — тоді як традиційно панувало суцільне плаття. Носила корсет — тонка талія на той час вважалася класикою. Любила капелюшки — на багатьох світлинах, особливо морських, ми бачимо її саме в них. Як згадували Людмила Старицька-Черняхівська та сестра Ольга, Лесині капелюшки завжди були модними, і їх навіть «перейменовували» для себе.

Вона любила блузи з високим коміром — це підкреслювало її гарну, аристократичну шию. Спідниця, пояс, корсет, блуза — це був продуманий, стильний образ.

Тому твердження, що Леся не любила етностиль, — не зовсім правда. З дитинства вона зображена на світлинах у вишитій сорочці — це була свідома позиція родини. Мати прищепила розуміння, що Україна — це й мова, і культура, і вишивка як частина ідентичності.

Те, що в її текстах немає декоративного «етнографізму» чи описів вишиванок, не означає, що вона їх не цінувала. Вона зналася на вишивці, вміла добирати кольори, орнаменти, розуміла регіональні особливості. А це свідчить не просто про вміння — це свідчить про глибокий інтерес і повагу до традиції».

Михайло: «Віро Анатоліївно, ми багато про що з вами поговорили. Давайте підсумуємо — коротко про ті стереотипи, які нам вдалося розвінчати».

Віра: «Я думаю, що ми розвінчали стереотип про страждальницьке життя Лесі Українки. Ми показали, що вона була оптимісткою — і в житті, і особливо у творчості. Хворобу вона сприймала як своєрідну війну, а на війні є переможець і переможений. І вона вийшла переможницею, незважаючи на те, що прожила лише 42 роки.

Ми також говорили про те, що багато хто переконаний: Олена Пчілка «вивела» Лесю на великий шлях. Без родини Драгоманових–Косачів, без матері Леся могла б не стати тією Лесею, яку ми знаємо. Але історія не знає умовного способу. Вона могла б бути ще сильнішою і масштабнішою — можливо, без певних ідеологічних обмежень.

Ми також зазначили, що Леся Українка була мандрівницею, але не просто людиною, яка споглядає світ. Вона подорожувала переважно через хворобу, але ці подорожі ставали частиною її творчості. В Єгипті вона створювала написи руїнів, у Грузії писала поетичні цикли. Тому головна наша думка — Леся Українка була передусім людиною».

Михайло: «Так, сьогодні нам вдалося зняти з її постаті шар бронзи й показати її живою людиною — такою, якою вона була за життя».

Віра: «Так, і це нормально. Більшість людей бояться великих постатей, вважаючи, що не можуть до них дотягнутися. Але не всі навіть за життя усвідомлюють свою силу. Якщо ж бачити Лесю Українку як людину, ми розуміємо: той, хто працює, хто не кориться долі, хто оптимістично сприймає життя, може утвердитися в будь-чому».

матеріал підготував/ла: Олександра Клиша